Приборжавський монастир, побачений уві сні

0
76
SONY DSC

Місцеві старожили розповідають, що засновник обителі — священик Гермоген (Юрій Скунзяк) — будучи ще підлітком, у Великодню суботу пішов спати на оборіг із сіном і побачив дивний сон: над селом з’явився синій хрест, від якого навсібіч лилося дивовижне світло, освячуючи все навколо. Цей випадок і спонукав хлопця стати згодом ченцем, присвятити своє життя служінню Господу та людям.

Автор: Надія ЗАМОЦНА

Після відбуття в Мукачеві армійської служби, юнак був висвячений у сан священика Празьким архієпископом Саватієм і направлений виконувати пастирські обов’язки до Спасо-Преображенського скита у село Тереблю. Повернувшись 1933 року в село Заднє (Приборжавське), отець Гермоген написав прохання до єпископа Саватія про дозвіл на заснування скиту в Приборжавському. Після згідної відповіді разом із отцем Серафимом він розпочав будувати монастир на горі під лісом — на мальовничому місці, побаченому вві сні.

Спочатку він мав намір зробити монастир чоловічим, проте 1938 року обитель перетворилася на жіночу. Отець Гермоген залишився у ній духівником.

1 серпня 1941 року відбувся перший постриг сестер. Згодом за короткі строки було зведено нову церкву й збудовано житловий корпус, де тоді знайшли притулок 22 інокині.

1946 року єпископ Нестор видав наказ про скасування влади Празького єпископа Саватія та підпорядкував монастир Московському Патріархату.

У післявоєнні роки радянська влада розпочала відселення сестер: з 14 залишилося 5. Але черниці вистояли, і на 10 січня 1952 року їх налічувалося 11. Проте на цьому нещастя не скінчилися. З 1957 року починаються гоніння на монастир. 1959 року обитель таки було закрито й передано Ільницькій школі-інтернату. Хрести зняли, майно й церковні речі вивезли в невідомому напрямку, а монахинь відправили до Липчанського монастиря. Так розпочалася страдницька дорога подвижника віри отця Гермогена: його щодня викликали в органи КДБ, міліцію, але він терпляче все це зносив. Згодом священика виселили з монастиря, і він оселився у рідної сестри Ольги. Помер засновник монастиря 5 травня 1968 року, несучи до самої смерті свій нелегкий хрест — служіння Господу й людям…

У 70-х роках монастир перетворили на піонерський табір, в якому відпочивали школярі. Згодом у старій церкві, чи то пак у новому радянському клубі, своєрідному сільському Будинку культури та відпочинку, танцювали й співали, проводили виховні заходи.

Врешті-решт усе повертається на круги своя: 3 лютого 1990 року сесія Закарпатської обласної ради передала будівлі та територію монастиря єпархіальному управлінню. Наступного дня прибули 7 сестер, а ще день потому відбулася перша Божественна літургія.

Відтоді було збудовано два житлові корпуси й відновлено цегельний храм. Монастир має своє господарство та невеличку пасіку. Як розповів ігумен Серафим, найбільшою проблемою у житті відновленого монастиря тривалий час була відсутність опалення. Зрозуміло, що провести газ на гору вкрай складно, до того ж потребувала капітального ремонту дорога з села до монастиря (близько 4 км). Багато вiрян — уже немолоді люди, й добиратися їм за таких обставин було вдвічі тяжче.

Проте молитви було почуто, й до монастиря врешті-решт підвели газову магістраль довжиною три з половиною кілометри. Її проклали за два місяці. Фінансували роботи (а це 130 тисяч гривень) іноземний підприємець Франс Лявуї та генеральний директор СП «Галка-ЛТД» (Львів) Борис Дубовий. Проте не обійшлося без ускладнень: декілька ділянок довелося копати вручну через складний гірський рельєф. Тут добровільно допомагали як дорослі жителі села, так і учні старших класів.

1 серпня 2003 року у монастирі відбулася архієрейська Літургія, присвячена 70-річчю від дня заснування обителі та 100-річчю обрітення мощей святого Серафима Саровського, частка мощей якого зберігається тут. У святковому богослужінні взяли участь понад 70 священнослужителів і сотні прочан з усієї області.

Джерело: портал «Православіє в Україні»