Святині до дня Хрещення Русі: 5 чудотворних ікон та мощі 20-ти святих

0
21

Напередодні святкування ювілею Хрещення Русі Інформаційно-просвітницький відділ публікує житія святих сповідників руських, історію знайдення і прославлення чудотворних мощей та ікон, з якими відбудеться Великий Хресний хід та які під час урочистостей будуть доступні для поклоніння в Трапезному храмі прп. Антонія і Феодосія Печерських Києво-Печерської Лаври.

Мощі та ікона святого рівноапостольного князя Володимира — Хрестителя Русі

З іменем святого рівноапостольного князя Володимира пов’язана найважливіша подія в історії нашої Вітчизни — прийняття християнства і входження в сім’ю християнських народів світу.

…Наречений князь Володимир за Божим Промислом «розболівся очима і не бачив нічого, і тужив вельми, і не знав, що зробити». Тоді царівна Анна порадила йому, щоб він швидше охрестився: «Коли ж не охрестишся, то не видужаєш від недуги своєї».

Почувши це, князь Володимир сказав: «Якщо справді станеться це, то воістину великий Бог християнський». І звелів охрестити себе. Корсунський єпископ зі священиками, огласивши, охрестили Володимира й назвали його у хрещенні Василієм. Літопис свідчить, що під час хрещення сталося диво, подібне до того, що було із Савлом у Дамаску: тільки-но Володимир увійшов у святу купіль, а єпископ за чином хрещення поклав на нього руку, негайно немовби луска спала йому з очей, і він прозрів і прославив Бога, Який привів його до істинної віри.

Досі князь пізнавав лише головні істини про Бога. Та щоби пізнати Його, потрібне особливе Боже благовоління до людини, яке людина переживає явно як особисту зустріч із Богом. І ця зустріч відбулася! «Тепер пізнав я істинного Бога», — радісно вигукнув великий князь, відчувши своє зцілення. Побачивши диво, охрестилася і вся княжа дружина. Сталася ця подія в 988 році. Хрещення князя Володимира з боярами та дружиною було початком Хрещення всієї Київської Русі…

Напередодні святкування 1000-річчя Хрещення Русі, у 1988 році, державна (радянська) влада передала Церкві декілька визначних Християнських Святинь, які до цього зберігалися в музейних сховищах. Серед них – ковчег із часткою чесних мощей святого рівноапостольного князя Володимира.

З благословення Святішого Патріарха Пимена, цей ковчег було передано Керуючому справами Московської Патріархії митрополиту Ростовському і Новочеркаському Володимиру (Сабодану). Його встановили в кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці міста Ростов-на-Дону.

24 липня 2005 року Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан, +2014) особисто привіз до Києва із Ростова-на-Дону ковчег із часткою мощей рівноапостольного князя Володимира.

Ковчег було встановлено в Успенському соборі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври – для поклоніння віруючих. Тут він перебуває і сьогодні.

Стопа апостола Андрія Первозваного

Сьогодні ковчег із мощами святого апостола Андрія Первозванного (стопа) зберігається в Одеському Свято-Успенському Патріаршому чоловічому монастирі.

…Ще в 1876 році в Одесі з’явилося паломницьке подвір’я, засноване монахами афонської обителі — Руського Свято-Пантелеімонівського монастиря. Але з часом воно вже не могло впоратися з напливом паломників, і незабаром до діяльності з розміщення паломників в Одесі підключилися інші обителі Афону.

Так, будучи настоятелем Свято-Іллінського скиту Святої гори Афона, преподобний Гавриїл Афонський в 1893-1905 роках неодноразово відвідував Одесу.

10 листопада 1894 року архімандрит Гавриїл, у співслужінні соборного духовенства, звершив закладку храму. В його основу замурували пам’ятну табличку, перший наріжний камінь поклав сам архімандрит Гавриїл.

Наріжний камінь був доставлений на бригу «Святий Пророк Ілія», що належав Ільїнському скиту. До свого призначення намісником Свято-Іллінського скиту о. Гавриїл мав особливий послух — був економом на цьому вітрильному судні. Чернечий бриг здійснював рейси між Афоном, Константинополем, Одесою і Маріуполем, де завантажувався зерном, борошном, волзької рибою та іншими продуктами. Капітаном корабля був ієромонах, команда складалася з ченців і послушників — уродженців Херсонської, Курської та інших губерній, а щогли були увінчані золотистими хрестами.

Таким чином у південній столиці імперії преподобний Гавриїл Афонський заснував Свято-Пантелеімонівське подвір’я Свято-Іллінський собор. І саме афонський старець тоді привіз в Одесу великі святині: ліву стопу святого апостола Андрія Первозванного і чудотворну ікону Пресвятої Богородиці «Годувальниця» («Млекоживителька»).

***

Святий апостол Андрій став першим учнем Христа і першим сповідав Його Спасителем (Месією), привівши до Христа свого старшого брата Симона, майбутнього апостола Петра.

З проповіддю Слова Божого святий апостол Андрій здійснив кілька подорожей, під час яких тричі повертався в Єрусалим. Він пройшов Малу Азію, Фракію, Македонію, Скіфію (земля, на якій пізніше утворилася Русь), Причорномор’я. Вгору по Дніпру апостол Андрій піднявся до місця розташування майбутнього Києва, де, як оповідає преподобний Нестор Літописець, поставив хрест на київських схилах, звернувшись до своїх учнів зі словами: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, буде велике місто, і Бог спорудить багато церков».

Ковчег з часткою мощей святителя Луки Кримського

Його наукові праці та розробки стали проривом у хірургії. Вони змінили медицину і врятували тисячі людських життів. Понад десять років він був у засланні і був єдиним лікарем у Радянському союзі, який мав священицький сан. Де б він не був, архієрей ніколи не знімав рясу і панагію.

Архієпископ Лука, в миру Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, народився 27 квітня 1877 року в Керчі.

У травні 1946 року владика Лука був призначений архієпископом Сімферопольським і Кримським. Протягом всього часу свого служіння на Кримській кафедрі він приймав хворих на дому, консультував у військовому госпіталі, читав лекції в медичному інституті, служив і виголошував проповіді в храмах, багато сил віддавав відновленню церков. До останніх днів життя святитель продовжував служіння, незважаючи на серйозне захворювання очей.

Багато хто вірив у його силу і віру настільки, що навіть під час служби намагалися доторкнутися хоча б до ряси, сподіваючись, що це обов’язково допоможе вилікуватися від страшних недугів.

Помер владика Лука в 1961 році на день всіх Святих. Поховали його в Сімферополі біля храму всіх Святих. Навіть після своєї смерті він продовжував допомагати людям.

У листопаді 1995 року Указом Священного Синоду Української Православної Церкви архієпископ Лука був причислений до лику місцевошанованих святих.

У ніч з 17 на 18 березня 1996 відбулося обрітення нетлінних мощей святителя і невдовзі вони були перенесені до Свято-Троїцького кафедрального собору в Сімферополі, де перебувають й досі.

На загальноцерковному рівні архієпископ Лука був прославлений в сонмі новомучеників і сповідників у 2000 році.

Частка мощей преподобного Алексія Карпаторуського

Мощі преподобного Алексія Карпаторуського знаходяться в Миколаївському чоловічому монастирі в селі Іза-Карпутлаш Хустського р-ну, де він був ігуменом з 1921 року, після того як повернувся з концентраційного табору Талерхоф.

Труди схиархімандрита Алексія (Кабалюка) в народі проголошені апостольськими, а його самого з любов’ю іменують Апостолом Закарпаття. Шанують його не тільки закарпатці, але й православні русини-українці Словаччини, Румунії та Америки.

Діяльність преподобного Алексія (Кабалюка) випала на важкі часи для Православної Церкви Закарпаття – період панування уніатської Церкви, що диктувалася владою Угорщини, до складу якої на той момент входили землі Закарпаття. Однак, не дивлячись на усі труднощі, преподобний Алексій взявся за організацію Православної Церкви в рідній землі.

Вдень і вночі святий переходив з міста в місто, з району в район, з села в село, зміцнюючи, підбадьорюючи і втішаючи всіх бажаючих стояти в правій вірі. Часто вночі в будинкових церквах він служив Божественну Літургію. І все це не дивлячись на постійний пильний контроль влади, численні арешти, обшуки і навіть вилучення особистих речей і церковного начиння.

Преподобний завжди перебував в бадьорості духу, але в той же час, глибоко засмучений душею про те, що справа Божа повинна відбуватися в глибокій таємниці і під страхом покарання.

В результаті місіонерських праць о. Алексія до 1912 року повернулися в Православ’я близько 35 тисяч уніатів в селах Іза, Великі Лучки, Ясіня, Хуст, Липча, Білки, Ільниця, Чумальово, Теребля та ін.

Попри всі пережиті великі страждання і переслідування, архімандрит Алексій з Божою поміччю дожив до сімдесятирічного віку.
Незадовго до смерті він прийняв велику схиму і 19 листопада (2 грудня) 1947 року мирно відійшов до Господа в Домбоцькому Свято-Успенському жіночому монастирі, благодійником якого він був. Звідти його було перевезено до Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза й поховано на братському кладовищі.

Стежинка до могили великого сповідника Православ’я ніколи не заростала, місцеві селяни та паломники йдуть до останків отця Алексія для молитви, прохаючи його заступництва перед Богом.

12 березня 1999 року були знайдені мощі схиархімандрита Алексія, які нині почивають у Свято-Миколаївському чоловічому монастирі с. Іза-Карпутлаш.

Вже в день знайдення мощей преподобного Алексія Господь явив через них Свою благодатну поміч. Житель с.Приборжавське Іршавського району Сергій, у якого на шиї довгий час були пухлини, лікування яких не давало ніякого результату, в день знайдення мощів молився преподобному про зцілення. З щирою вірою він доторкнувся до мощів святого. Через три дні пухлини на шиї зникли.

Сьогодні в монастирі відкритий музей, присвячений преподобному Алексію, де зберігаються його особисті речі і безліч документів, що описують життєвий подвиг святого і широко розкривають його праці в ім’я Православної віри.

Офіційна канонізація преподобного Алексія Карпаторуського відбулася у 2001 році.

Мощі преподобного Лаврентія Чернігівського

Церква прославила давно вже всенародно шанованого святого, праведність якого Господь ще за життя зазначив благодатними дарами зцілень тілесних і душевних хвороб по молитовному заступництву, прозорливістю. Чудотворні мощі угодника Божого Лаврентія перебувають в Свято-Троїцькому соборі міста Чернігова.

Схиархимандрит Лаврентій (в миру Лука Євсейович Проскура) народився в 1868 році в селі Карильське Кролевецького повіту Чернігівської губернії в сім’ї глибоковіруючих людей. З дитячих років Лука регулярно ходив до церкви, мав прекрасний слух, співав у церковному хорі, пізніше став регентом свого хору.

Одного разу Луці один з афонських старців сказав: «Їдь на батьківщину, ти там потрібен будеш».

У 1912 році, на 45-му році життя, Лука був пострижений в чернецтво з ім’ям Лаврентій. Через 10ть років, у 1923 році в Києві о. Лавpентій був таємно пострижений в схиму й до самого закриття монастиря незмінно був регентом хору, уставщиком і відав монастирським книгосховищем.

Поступово зростав і духовний авторитет о. Лаврентія. Він був суворим послідовником Православного віросповідання. До нього прагнули і прості люди, і Чернігівська інтелігенція. Приїжджі швидко дізнавалися, що в Троїцькому монастирі є духівник високого життя, і раді були до нього потрапити. Його велелюбний, дар розсудливості, дар прозріння залучали не тільки мирян, але і багатьох духовних осіб, Чернігівські єпископи дуже дорожили його судженням.

Отець Лавpентій був великим психологом, він знав духовний світ людини у всіх його проявах, усі від нього йшли зігріті християнською любов’ю, підбадьорені, з повним спокоєм на душі.

Помер схиаpхімандpит Лавpентій 19 (6) січня 1950 року.

Преподобний Лаврентій 9/22 серпня 1993 року Священним Архієрейським Собором Української Православної Церкви був причислений  до лику святих у чині преподобного. 3 лютого 2016 року отримав загальноцерковне вшанування.

Мощі преподобного Кукши Одеського

Преподобний Кукша Одеський, сповідник Одеський народився 12 (25) січня 1875 року в селі Арбузинка Херсонської губернії в сім’ї благочестивих батьків. Ще з дитинства преподобний пізнав радість молитви і всім серцем полюбив православне богослужіння.

Прагнучи все своє життя присвятити Богу, двадцятирічним юнаком Косьма (ім’я в хрещенні преподобного)відправляється в паломництво по святих місцях Сходу. Відвідавши Святий Град Єрусалим і Афонську гору, він твердо вирішив прийняти чернецтво. Зміцнюваний молитвами преподобного старця Іони Київського і батьківським благословенням, Косьма  стає послушником Афонського Свято-Пантелеімонівського монастиря. У 1902 році був пострижений у рясофор з ім’ям Костянтин, а у 1905 році – в чернецтво і названий Ксенофонтом.

Через сімнадцять років преподобному довелося покинути Афон. Господь покликав його до подвигу на рідній землі.

У 1913 році він стає насельником Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. В час воєнного лихоліття святий разом з іншими ченцями ніс послух брата милосердя в санітарному поїзді. 8 квітня 1931 року преподобний був пострижений у велику схиму з ім’ям Кукша, в честь преподобномученика Кукши Києво-Печерського, а через кілька років висвячений в сан священика.

З 1938 року для преподобного починається важкий десятирічний сповідницький подвиг. Його засуджують до п’яти років таборів, а після відбуття терміну – до п’яти років заслання. Тільки в 1948 році, пройшовши табори, він зміг повернутися в Києво-Печерську Лавру і до нього, молитовника, подвижника і твердого сповідника стали звертатися ті, хто шукали поради і духовної допомоги.

Величезний потік людей, що приходив до святого, не міг не дратувати богоборчу владу, і преподобний Кукша був переведений в Почаївську Лавру. Але і там він продовжував опікувати своїх численних духовних чад.

За його молитвами приходили до віри атеїсти, приєднувалися до Церкви сектанти, немічні отримували зцілення. Все це послужило причиною переведення преподобного в Свято-Іоанно-Богословський Хрещатицька монастир в Чернівецькій єпархії, а потім в Свято-Успенський Одеський монастир, де старець провів останні чотири роки свого подвижницького життя.

У 1964 році дев’яностолітній старець спочив у Господі. На його могилі, що стала місцем паломництва православних, не переставали відбуватися чудеса і зцілення. У 1994 році, через тридцять років після смерті святого, були знайдені нетлінні мощі преподобного.

Урочистості прославлення преподобного Кукши в лику святих очолив Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, який ще за життя знав святого. І зараз преподобний, який все своє життя віддав на служіння Богу і людям, продовжує молитися про всіх, хто просять його допомоги, виливаючи благодать зцілення через свої чесні мощі, що знаходяться в Свято-Успенському Одеському чоловічому монастирі.

Ікона з часткою мощей священномученика Володимира (Богоявленського)

Київський митрополит став першим священнослужителем-новомучеником, загиблим в роки революції та Громадянської війни. Попереду країну чекали непрості роки. Тисячам людей Церкви належало постраждати за свою віру. Багато з них так само, як і митрополит Володимир, потім були зараховані до лику святих…

Владику розстріляли у 70-річному віці. До цього святитель пройшов важкий життєвий шлях, і випивши чашу слави, і чашу труднощів. Труднощів було більше.

Він народився 1 січня 1848 року в родині сільського священика на Тамбовщині. У хрещенні його назвали Василем. Він закінчив духовне училище і семінарію у Тамбові, потім поступив у Київську духовну академію. Кандидатом богослов’я він повернувся до Тамбова, де спочатку став викладачем в рідній семінарії, а потім, одружившись, прийняв сан і пішов на парафіяльне служіння.

Однак сімейне щастя отця Василя було недовгим — через кілька років спільного життя померла матушка і єдина дитина. Особисте горе привело молодого священика на новий шлях служіння Церкви. 8 лютого 1886 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир, був призначений настоятелем Троїцького Козловського монастиря, а в жовтні того ж року — настоятелем Антонієва монастиря в Новгороді Великому. Його активна діяльність привернула увагу церковного керівництва.

Невдовзі отця Володимира возвели у святительський сан. Під час масштабної епідемії владика, він тоді був єпископом Самарським, організовує комітет взаємодопомоги, збирає пожертвування постраждалим від холери та голоду, влаштовує безкоштовні їдальні для голодуючих. Він безстрашно відвідує і служить в холерних бараках, на холерних кладовищах і місцях, охоплених епідемією. У численних друкованих відозвах і повчаннях владика Володимир закликає всіх прийти на допомогу тим, хто голодує. За словами сучасників, «голос не замовкав до тих пір, поки не вщухла буря народного лиха».

За той час, поки владика Володимир ніс служіння екзарха Грузії, там було збудовано понад сто храмів і відкрито понад триста церковно-парафіяльних шкіл, серед учнів яких були і мусульмани, і іудеї, і протестанти, і вірмени, і старообрядці, і діти сектантів.

Після Грузії призначили владику на Московську митрополичу кафедру. Тут святитель продовжив свою просвітницьку діяльність. В його єпархіальному будинку проводилися лекції, читання, бесіди, діяла бібліотека з читальним залом для всіх охочих, також він розпочав боротьбу з народним пияцтвом, особисто беручи участь у проповіді християнства серед робітників. У 1912 році митрополита Володимира перевели в Петербург, але недоброзичливці домоглися переведення святителя в Київ.

Революція 1917 року активізувала діяльність прихильників незалежності українських єпархій від Московського патріархату. Владика поводився як прихильник єдності та неподільності Церкви. Із захопленням Києва більшовиками почалися грабежі, насильство, осквернення храмів і монастирів. Тоді ж почалася і наклеп на святителя, який ніби «оббирає Лавру, отримуючи величезні гроші».

Акт медичного огляду тіла убитого митрополита показує, що архіпастиря-мученика розстрілювали розривними кулями і кололи холодною зброєю. Гетьман Скоропадський встановив на місці розстрілу пам’ятник святителю, який був зруйнований, коли місто знову було захоплено більшовиками.

Влітку 1992 року, з благословення Митрополита Київського Володимира (Сабодана, +2014), чесні мощі святителя були знайдені й почивають нині в Дальніх печерах Святої Успенської Києво-Печерської Лаври.

Собор преподобних отців Святогірських (мощевик з 11-ма частинками Святогірських святих)

Собору преподобних і богоносних отців, які у Святих Горах на Донці подвизалися (день вшанування – 24 вересня) включені імена 18 преподобних отців, що трудилися у Святих Горах.

Встановлено було це святкування 8 травня 2008 року на засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви. 11-12 липня 2008 року в Свято-Успенській Святогірській Лаврі відбулося урочисте прославлення 16-ти отців Святогірської обителі, що трудилися у Святих Горах в XVII, XVIII, XIX і XX століттях.

В Успенському соборі для загального поклоніння знаходяться мощі 11-ти з 18-ти Святогірських святих: преподобний Іоанн Затворник, Арсеній, Герман, Лонгін, Феодосій, Кипріян, Іоанникій, Ісаакій, преподобносповідників Трифона, Михайла та Іоана.

День соборного святкування преподобних отців Святогірських – 24 вересня – приурочений до дня пам’яті преподобного Іоанна (Стрельцова), одного з найвідоміших подвижників Святогірської обителі. Сповідник, ігумен Святогірський, це він колись сказав пророчі слова про відродження Святогорського монастиря хлопчикові Василю (майбутньому владиці Аліпію (Погребняку)), пророкуючи йому вирішальну роль у відкритті Святогірської обителі. «Дитинко, та ще прийде час – Святогірські дзвони задзвонять, а ти Святі Гори будеш відкривати!» – згадував владика Аліпій слова прозорливого старця, з душевним трепетом підписуючи в 1992-му році документи про відкриття відновленого Святогірського монастиря.

Детально про життя подвижників благочестя XVII-XX століть можна прочитати у трьохтомнику «Святогорський патерик».

Мощі преподобного Амфілохія Почаївського

Народився схиігумен Амфілохій у селі Мала Іловиця у Волинській губернії (нині Шумський район Тернопільської області) 27 листопада 1894 року у багатодітній родині благочестивого селянина Варнави Головатюка і був названий у Святому Хрещенні Яковом.

У Почаївську Лавру майбутній угодник Божий прийшов у 1925 році і, гідно пройшовши усі послухи, 8 липня 1932 року був пострижений у чернецтво з ім’ям Іосиф.

Дуже швидко по всій Волині пронеслася слава про отця Іосифа як про суворого подвижника і майстерного костоправа і лікаря. До стародавніх стін Лаври потягнулися селянські вози з хворими не тільки з Волині, але й із Буковини, Бессарабії та Галичини. За молитвами отця Іосифа зцілялися багаторічні невиліковні каліки, глухі та сліпі, але особливо багато людей стікалися до нього для зцілення від душевних недуг і позбавлення від злих духів.

Під час Великої Вітчизняної війни отець Іосиф безбоязно проповідував про швидке визволення від фашистських загарбників, закликав зберігати вірність Патріарху Московському і всієї Русі і звинувачував розкольників-автокефалістів в зраді віри предків.

Наприкінці 50-х років XX ст. відбулися нові гоніння на церкву. У 1962 року, коли влада хотіла відібрати Троїцький собор, о. Іосиф разом з присутніми місцевими жителями змусили відступити міліціонерів і відстояли святиню. Через тиждень міліція запроторила отця Іосифа в Буданівську психлікарню. Йому вводили ліки, від яких розпухало усе тіло. Численні листи людей, клопотання дочки Сталіна Світлани Алілуєвої, яку він раніше зцілив від душевної хвороби, дозволили отцю Іосифу покинути стіни лікарні.

У ченця було 19 племінників, племінниць. Під впливом “роботи”, проведеної міліцією, один із них вивіз отця Іосифа в глухі місця, і, жорстоко побивши, кинув його в грудневі холоди в воду. Вранці старця дивом знайшли ледь живого. Надії на те, що він доживе до ранку, майже не було і його вночі постригли в схиму з ім’ям Амфілохій. Але Богу було завгодно зцілити його.

Залишатись у Лаврі було небезпечно, тому рідні забрали отця в Іловицю, він оселився в племінниці Ганни. На подвір’ї отець щодня служив водосвятні молебні, зцілював людей.

Старець передбачав свою швидку кончину, знав, що одна з його послушниць підсипала в їжу отруту. Батюшка кілька разів на кілька годин непритомнів. Смиренний старець стійко переносив страждання , і закликав винуватицю покаятися.

Помер подвижник 1 січня 1971. Незадовго до смерті, старець говорив, щоб усі приходили на його могилу зі своїми потребами і хворобами, обіцяв і по смерті не залишати нужденних його молитовної допомоги. Вже після відспівування старця біля труни праведника зцілилася віруюча жінка. Протягом трьох десятиліть відбувалися чудеса зцілень біля могили старця.

3 квітня 2002 р. Священним Синодом Української Православної Церкви було прийнято рішення про причислення до лику святих почаївського старця – схиігумена Амфілохія.

Мощі святого праведного Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Запорізької Січі

Петро Калнишевський був останнім із плеяди видатних отаманів Славнозвісного Війська Запорозького.

Народився майбутній кошовий 3 липня (20 червня за старим стилем) 1690-го року у селі Пустовійтівка, Лубенськиого полку на Гетьманщині (нині Роменського району, Сумської області) у сім’ї православного священника.

У восьмирічному віці, слідом за старшим братом, Андрієм, пішов на Запорозьку Січ. Його прийняв родич Давид Калниш до Кущівського куреня, де він служив джурою. В 1752 р. – згадується уже як похідний полковник.

1762 – 1763 рр. вперше був обраний – кошовим отаманом. В цьому званні Калнишевський був відправлений до Москви для присутності при коронації Катерини II. Але наступного року, імператрицею усунутий з посади кошового.

1 січня 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і Петро Іванович залишався в цьому званні більше 10 років підряд, до самого знищення Січі в 1775 р.

Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини, зокрема, у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінченні – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. «Калниш» діями козацьких полків і флоту врятував регулярну російську армію графа Румянцева під Ларгою і Кагулом, брав участь в штурмах Бендер і Ізмаїла, у взятті Перекопа. Військо Запорозьке в цілому відзначилось в боях за турецькі фортеці Очаків і Сілістрію, в рейдах по кримським тилах і зайняло добре укріплену фортецю Кафу (центр работоргівлі).

Виключно на власні кошти Петро Калнишевський побудував ряд храмів, був ктитором багатьох монастирів та допомагав нужденим.

Українське козацтво підтримувало тісні зв’язки з Афоном, звідти запрошували досвідчених наставників і старців, робило щедрі пожертви на монастирі Афона, звершували паломництво (прощу), а нерідко і самі приймали на Афоні чернечий постриг і звершували подвиг в монастирях Святої Гори.

Друг Петра Івановича Калнишевського, теж виходець із українських козачих священників, і теж Петро Іванович але Величковський (1722–1794), більше відомий за чернечим іменем Паїсій (Величковський або Нямецький) – заснував на Афоні козацький Свято-Іллінський скит. Коштом кошового і трудами старця Паїсія була створена чернечо-аскетична школа, яка здійснювала титанічні труди по: перекладу святоотцівських трудів на слов’янську мову, відродженню втрачених традицій православного старчества і ісіхазму – що дало могутній імпульс не тільки для відродження справжнього чернецтва і духовності, а і відродженню православної східнослов’янської культури. Можна сказати, що Калнишевський, хоч і опосередковано, посприяв появі таких святих як Серафим Саровський, Оптинських старців, Глинських старців і т.д.

Ще одним центром української духовності на Афоні був заснований запорозькими козаками в 1747 р. скит Різдва Богородиці «Чорний Вир», існувавший на Афоні в XVIII – XIX століттях при Зографському монастирі. Ця обитель являлася важливою сполучною ланкою Святої Гори Афон і Запорозької Січі. Зв’язок з монастирем, в якості ктитора, підтримував і останній кошовий отаман, з любов’ю називаючи цей святогірський скит «Духовним Запоріжжям».

В ніч з четверга на п’ятницю, 15-16 червня (4-5 червня за ст.ст.) 1775 року Запорозьку Січ оточила 45000 царська армія під командуванням генерал-поручика Петра Текелія. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано. Останього отамана довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року.

Соловецький хрест Петра Калнишевського – це моральні страждання людини, яка на волі була наділена величезною владою і багатством, і раптом була невинно обвинуваченою і позбавленою і свободи, і багатства, і влади. Християнський подвиг віри Петра Калнишевського можна порівняти з подвигом віри старозавітного Іова Багатостраждального. Останній кошовий отаман місце своєї скорботи сприйняв як місце духовного подвигу. Як було в традиції у запорожців, якщо вони не гинули на війні, то часто йшли закінчувати дні свого земного життя, борючись в подвигах духовних в монастир. Мабуть, свого часу таку кончину готував собі і Петро Калнишевський, будучи ще кошовим отаманом. Тому зі спокійним духом Петро Іванович прийняв волю Божу, коли царським указом був заточений в монастир, куди можливо і так прагнула його душа.

У щорічних відомостях, де соловецький архімандрит коротко відзначав образ поведінки в’язнів, про запорізького отамана незмінним був такий запис: «ныне житие препровождает смиренно и никаких безпокойств никому от него не происходит». Чверть століття пройшло в усамітненій молитві, лише тричі на рік, на Великдень, Преображення і Різдво, його виводили з келії, для присутності на святкових богослужіннях і урочистому обіді.

15 березня 1801 р.  імператор Олександр I, з нагоди свого сходження на престол, видав указ про амністію осіб, які утримуються в ув’язненні у військовому відомстві Таємної експедиції. Серед тих, хто був включений в даний список Петро Калнишевський був під №1.

У відповідь на дарування новим імператором йому свободи кошовий відповідає, що і тут, в Соловецькому монастирі, свободою «наслаждаюсь в полной мере». Таким чином, згідно зі свідоцтвом самого Петра Івановича, в кінці життя він досяг тієї духовної свободи, до якої прагне всякий православний християнин. Не бажаючи через старість (йому вже було, згідно з документом, повних 110 років) і сліпоту залишати Соловки отаман просить залишити його на колишніх умовах в монастирі.

Отримавши свободу Петро Іванович став простим послушником Соловецької обителі і проживши два роки на волі, спочив у мирі з людьми і Богом «смертю благочестивою, доброю» 13 листопада (31 жовтня ст.ст.) 1803 р.. Останній кошовий отаман Запорізької Січі був похований на почесному місці, поміж могилами видного державного і церковного діяча початку XVII століття Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 23 грудня 2014 р., (Журнал №88) Петро Іванович Калнишевский був причисленний до лику святих. Встановлено звершувати шанування 13 листопада, в день його представлення.

Фактична канонізація відбулася 13 листопада 2015 за урочистим богослужінням в Свято-Покровському соборі м. Запоріжжя, яке очолив предстоятель УПЦ, Блаженніший Онуфрій, Митрополит Київський і всієї України.

Ікона Божої Матері «Зимненська»

Чудотворний образ постійно зберігається у Зимненському Святогорському Успенському ставропігійному монастирі на Волині.

Як свідчить літопис, її приніс на Волинь хреститель Русі благовірний князь Володимир, віддавши в благословення своєму сину – волинському князю Всеволоду.

У 1724 році село Зимно придбав ревний католик, волинський староста Михайло Чацький. Він наказав переобладнати храм на костьол – з п’яти куполів залишити два. Потім присвоїв церковні багатства, розорив усипальницю і зняв прикраси з Зимненської ікони.

Знущаючись над образом, він вигукнув: «Що ж, православна святиня чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій православний монастир!».

Після таких слів нечестивець осліп, а через три роки помер. Покарання уразило весь рід Чацьких – його спадкоємці чоловічої статі за три роки до смерті втрачали зір…

У зачиненому храмі Зимненська чудотворна ікона була до 1797 року – третього поділу Польщі, після якого монастир знову став православним, щоправда, уже жіночим.

У 1914 році нова хвиля нещасть прийшла на волинські землі: монастир було ліквідовано. Ігуменя Аріадна з благочинною та келійницею, забравши Зимненську ікону, виїхала в Житомир. Там сестри, не мали змоги звершувати чернечий подвиг в обителі, тоді працювали на заводі. Домашня молитва біля однієї з найбільших православних святинь і збереження великої таємниці її місцезнаходження стали сенсом їхнього нового життя. Так тривало багато років. Коли з трьох сестер залишилась живою лише стариця-черниця Іуліанія, аби врятувати древню святиню,  вона попросила настоятельку Корецького жіночого монастиря взяти Зимненську чудотворну ікону до своєї обителі на збереження. Із 1966 року Корецький монастир охороняв таємницю Зимненської ікони, яку впродовж багатьох десятиріч розшукували для вилучення в музей.

І тільки в 1995 році її хресним ходом перенесли в рідну обитель – у Святогорський жіночий монастир, що біля Володимира-Волинського, Волинської області.

Розповідають, що напередодні прибуття ікони в Зимно паломники бачили в монастирі опівночі вогняний стовп над церквою Святої Трійці і чули з храму спів «Херувимської». Вирішивши, що в церкві правиться служба, вони пішли туди, але виявилося: храм закритий.

Почаївська ікона Пресвятої Богородиці

Почаївська ікона Божої Матері відома з 1550 року. Ще у 1559 році митрополит Неофіт з Греції подарував її Анні Гойській за те, що вона надала йому притулок. У будинку поміщиці ікона знаходилася 30 років, а потім вона стала випромінювати світло. Сліпий від народження Філіп, брат Анни, помолився перед іконою і прозрів. Після цього чудотворну ікону перенесли в Почаївський монастир.

Анна померла у 1644 році, а після її смерті всі навколишні землі дісталися її племінникові. Він ненавидів Православ’я, тому пограбував монастир і вкрав ікону. Після цього його і його дружину вразила жорстока хвороба, і зцілилося подружжя лише після того, як повернули чудотворний образ в монастир.

З тих пір чудотворна ікона перебуває в особливому кіоті у формі сяючої зірки, в третьому ярусі над царськими вратами іконостасу Успенського собору. Звідти її спеціально опускають для поклоніння паломників.

Почаївська ікона прославилася численними зціленням. Богородицю просять про зцілення від фізичних недугів і про захист від ворогів видимих і незримих.

Касперівська ікона Божої Матері

Цей образ – найвідоміша християнська святиня півдня України. Вона є значущим символом Божої любові для парафіян Одеси, Миколаєва, Херсона та Криму. Наразі чудотворна ікона постійно знаходиться в Свято-Успенському кафедральному соборі міста Одеси.

Написана олійними фарбами на полотні, прикріпленому до дошки, Касперівська ікона прибула на терени України з родиною серба з Трансільванії, ім’я якого історія не зберегла. Сталося це всередині XVIII століття. Святий образ був родинною реліквією, що передавалася від покоління до покоління. У 1809 році власницею ікони стала херсонська поміщиця Іуліанія Касперова. У житті благочестивої жінки в 1840 році настав кризовий період, і вона подовгу проводила час перед іконою, розповідаючи про свої негаразди та звертаючись до Богородиці зі щирою молитвою. Саме тоді й сталося перше чудо – чудо оновлення: потьмянілий старовинний образ роз’яснився, й стало чітко видно кожну рису Богородиці та Божого Немовляти.

Чутки про чудотворну ікону поширилися швидко, і вже незабаром до дому поміщиці почали приходити люди, для яких віра і чудо стали останньою надією. І дива продовжували відбуватися. Історія зберегла імена тих, хто зцілився завдяки молитві та Милості Цариці Небесної.

До чудес, здійснених Касперівською іконою Богородиці, відносять порятунок Одеси від ворожого флоту, який взяв місто в облогу під час Кримської війни 1853-1855 років. Після молитви містян перед святим образом і хресного ходу на свято Покрови вороги раптово розвернулися і залишили Одеську бухту.

В ХХ сторіччі найвідомішим чудом, пов’язаним з іконою, вважають позбавлення села Гнилякове на Одещині від епідемії холери у 1922 році. Касперівська Богородиця вважається покровителькою морського та повітряного флоту.

Святогірський образ Богородиці

У дореволюційні роки у Святогірському чоловічому монастирі були шановані дві Святогірські ікони Божої Матері: одна – стародавня, що не збереглася до наших днів; інша – один з її списків, що знаходиться в даний час в обителі.

Давня чудотворна ікона була однією з тих небагатьох ікон, які вціліли від розграбування Святогорського монастиря в 1787 році. З давніх часів вона вважалася чудотворною і, свого часу, деякі жителі міста Слов’янська отримали від неї зцілення. Була прикрашена срібло-позолоченою ризою з дорогоцінним камінням. Після закриття монастиря в 1922 році місце знаходження ікони залишається невідомим.

Написання нинішньої Святогірської ікони Божої Матері переказ відносить до XIX століття. Одному афонському старцю, який приїхав у Святі Гори незабаром після відкриття монастиря в 1844 році, дуже сподобалася Святогірська обитель. Переймаючись про те, що він нічого не може пожертвувати, афонський чернець в дар обителі написав цю ікону. Образ довгий час знаходився в Іоанно-Предтеченському печерному храмі і був благодатно збережений не тільки від вогкості, але і від пожежі.

У 1918 році, коли ікону переносили з села в село і хресний хід розташувався на нічліг в селі Байрачек, більшовики вночі напали на будинок, вбили ієромонахів Модеста і Іринарха, ієродиякона Феодота і прихистивших їх господаря будинку з дочкою. П’ять тіл лягли біля підніжжя ікони, що стояла в калюжі крові.

За радянських часів Святогірський образ Божої Матері був дивом збережений благочестивими людьми. У вересні 1992 року ікону хресним ходом перенесли в Святогірський монастир і поставили в Успенському соборі. З тих пір багато хворих різними недугами отримали зцілення після старанної молитви перед іконою Святогірської Богородиці, а іноді недужим поверталося здоров’я після помазання маслом від лампади, що горить перед нею, або прикладання до хворого місця засушених квіток, які прикрашали ікону. Безліч золотих і срібних підвісок біля чудотворного образу явно свідчать про чудеса, які  відбулися,  і милість до грішного роду людського Цариці Небесної.

Києво-Печерська ікона “Успіння Пресвятої Богородиці”

Головною святинею храму і його окрасою була ікона Успіння Богородиці, що її, за переказом, привезли константинопольські будівничі як дар Богородиці.

Ікона Успіння була написана прадавнім грецьким письмом на кипарисовій дошці шириною 40 см і висотою 29 см. Богоматір зображена почиваючою на одрі, перед яким стоїть Євангеліє. Євангеліє покривало отвір усередині дошки, де знаходилися частки мощей семи святих мучеників. Ікона була вставлена у велике позолочене срібне коло, яке щодня по закінченні утрені і літургії опускалося на шовкових шнурах для цілування ікони прочанами.

Протягом багатьох століть з неї робили списки (копії). На замовлення і на кошти благодійників ікону прикрашали золотими та срібними шатами з коштовним камінням, що виділяло цей образ з ряду інших зображень і підкреслювало її особливість. Перед нею завжди горіла незгасима лампада.

В роки фашистської окупації чудотворна ікона Успіння Богородиці, що знаходилася в Успенському соборі до його варварського знищення в 1941 р., була втрачена.

Одна з копій древньої ікони зараз знаходиться в Хрестовоздвиженському храмі Києво-Печерської Лаври над царськими вратами і також є чудотворним. Вона має такий же круглий кіот і оформлена подібно оригінальної ікони “Успіння Божої Матері” Києво-Печерської. Опускається після кожної літургії для поклоніння по старому звичаю монастиря.

Багато століть молитвами Пресвятої Богородиці від ікони відбувалися чудеса. Серед багатьох лих, яким в різні часи піддавалася Києво-Печерська обитель, свята ікона збереглася неушкодженою. У тяжкі і небезпечні часи для міста і батьківщини відбувалися хресні ходи навколо огорожі поза монастирем зі святинею.

За матеріалами офіційного сайту УПЦ